ПЕРСОНИ

Сайт «Український театральний портал»

Текст підготувала Марися НІКІТЮК

Володимир Канівець — провідний актор театру «Вільна сцена». Народився 17 серпня 1983 року в селі Лецьки Переяслів-Хмельницького району. В сільському хуліганському дитинстві Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки. Його виховали старші брати, мати і вулиця. Був маленьким ледащо, і разом з тим був лідером, романтиком і просто чудо-хлопчиком. 2000 рік магічним фартом ввійшов в життя Вови театральним університетом ім. Карпенка-Карого. Під час навчання актор переміряв купу комічних амплуа, навіть зараз йому доводиться стримуватися, щоб не смішити журналіста. Канівець актор неабиякої харизми, хоча в театрі йому ще довго доведеться шукати себе і своїх персонажів, які ледь балансують на межі видовищного гуморцю та тонкого психологізму. В театрі Дмитра Богомазова з перервами працює з 2004 року. Задіяний більше, ніж у чотирьох виставах, серед яких грає злого янгола «Роберто Зукко» і впареного життям, маріонетку долі Франка — «Жінка з минулого»

Театр. Як все почалося

 

Головна подія в моєму житті — це вступ до інституту Карпенка-Карого, який повернув моє життя на 180 градусів. Хоча театр я не любив, бо у нас в селі його не було, а по телевізору я його взагалі терпіти не міг. І в артисти надумався, скоріше через кіношну амбіцію, бо кіно я поважав. А театр не мав на мене ніякого впливу, хіба що раз приїжджав цирк — і все. В школі привілейованим був спорт: баскетбол, футбол. Театр з’явився в моєму житті випадково. Одна подруга за рік до мого вступу провалилася в Карпенка-Карого, ось вона мені і розповіла, що є такий університет. А я ж був веселуном — ось всі й казали, що мені тільки в артисти. Я всім розповідав, що вступлю або в Києво-Могилянську академію, або в Карпенка-Карого. Мені подобалась назва: Києво-Могилянська академія — що там робили я не знав і досі не знаю, але ж яка гарна назва. Влітку 2000 р. за мною приїхав старший брат і ми понеслися на Київ і, як виявилося, приїхали в останній день допуску до іспитів.

Допуск-пропуск

 

Вступ в інститут то окрема історія, мені просто підфартило. Я не готувався, я нічого не знав, навіть що таке проза не знав. Про байку теж вперше на допуску почув. Сиджу з другом, нічого не знаю, хіба що віршик, читати я теж не любив. Пам’ятав тільки «Зачаровану Десну». Тож, я заходжу — Ставицький (зараз вже покійний) сидить, а ще Шаварський, Захарченко. Мене попросили почати з байки. Українська народна байка, кажу я: «Чому у ластівки хвіст ріжками». «Було то давно, — розповідаю, — коли ще звірі вміли розмовляти, жив був страшний змій, а в нього слугою був комар і ще десь ластівка жила…» і т.д. Я думав, що це байка, я ж не знав, що байка повинна бути віршованою. І сміло ліпив, про те чому у ластівки хвіст ріжками! Мене питають: це байка? Та байка кажу я, українська народна. Потім попросили прозу зачитати, тобто монолог. Я анонсував: «Зачарована Десна». Олександра Довженка і почав своїми словами переповідати, що пам’ятав, про бабу, яка любила прокльони. І тут мене Зоя Олександрівна зупинила і питає: «Володимире, це що, ви своїми словами розповідаєте?» Ставицький вже почав хвилюватися, його це все бісило, мабуть, думав, що я з їх за дурнів маю. В кінці я з ними ще й посварився. Шаварський сказав, що якби я не був з села, то нічого він би мені не виписав. Але допуск мені дали. А вже іспити я так-сяк склав. Кажу ж, мені дико пощастило.

 

Сам собі актор

 

Я ніколи нікого не наслідував, сам хотів все знайти. Хотів робити своє, не знаючи, що таке театр, та я і зараз толком не знаю. Все ж 17 років я прожив без нього і лише сім з театром. Але маю улюблених персонажів у кіно, наприклад в російських «Трьох мушкетерах» обожнюю характер Атоса. Він такий серйозний, солідний, справжній виважений чоловік. З закордонних акторів мені завжди імпонували: Ентоні Хопкінс, Дастін Хофман і Джек Ніколсон. Кажуть, що Хофман і Ніколсон — це ледь не останні актори на Заході, які ще можуть зіграти і в кіно, і на сцені.

Богомазов, 2004

 

Я мало ходив по театрах, але точно знав, що у театри ім. І. Франка, або ім. Лесі Українки я не хочу. Ходив в театр на Лівому березі, там вперше побачив виставу Дмитра Михайловича Богомазова. До того я про нього не чув і про театр «Вільна сцена» не знав. Мене якось Митницький запрошував, але я не прийшов: там російська мова, а я хочу робити україномовний театр. У 2004 році мене взяв Богомазов на випробувальний термін. Я не розумів якого театру він від мене хоче, мене вчили в університеті одному і то не завжди чомусь, вчили соціально-психологічному театру, а тут все інакше. Дмитро Михайлович любить, щоб актори працювали самі. Самі. І працювали. А він тільки підкореговує.
Заразом прослуховувався і в «Молодий театр». Думав — я скрізь буду встигати. А Дмитро Михайлович трохи ревнивий до цього і він мене вигнав. Я запевняв його, що головне моє місце роботи буде у Вільній сцені“. А потім ще й помілірувався — це його остаточно добило. Я сказав Богомазову, що все одно до них повернуся і зник в «Молодому театрі». Там я цілий рік нічого серйозного не грав: казочку якусь і в «Марії Стюарт» трон красиво виносив.

Потім на революції ми зустрілися з Богомазовим — і я повернувся. Ми одразу почали репетирувати «Трохи вина-2». Ми з Дмитром Михайловичем під час репетицій страшенно «билися», я дуже довго входив в потрібне русло.