ПЕРСОНИ

Сайт «Український театральний портал»

Текст підготувала Марися НІКІТЮК

Фотограф Ольга Закревська

 

Катерина Качан. Театр на першому місці

«Театр — це моє життя, це основне. Є актриси, які можуть розділяти особисте і роботу, а для мене театр на першому місці, маю до нього нестримну жагу. Так мене виховали і так воно є.»

Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.

Дитя театру, музики і танцю

 

Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво.
 

Наставниця

 

У нас в театрі ще за 20 чи 30 років до мого народження працювала заслужена артистка України Людмила Іванівна Попова. Я вважаю її одною з корифеїв Українського театру. На сцені я її вже не бачила, але дуже багато про неї чула. Вона постійно мені підказувала з приводу професії, життя, нюансів акторства. І я вважаю її основною наставницею, ми з нею досі спілкуємося. Це вона переконала мене в необхідності вступу до інституту. Десь тоді я остаточно зробила свій вибір і вирішила, що буду акторкою.

 

Маленьке щастя

 

Після гри у великому державному театрі, я зовсім інакше ставлюся до акторства. Я дуже сильно тепер ціную маленький затишний простір. У великому тебе ніхто не бачить, хоча мене і там помічали, я була непоганою актрисою, щось постійно робила і режисери мене брали в роботи. Але там є свої актори, свої актриси, до яких вже звикли. Доводиться проходити всі кола кар’єрної бюрократичної машини: спершу три роки граєш у масовці, а вже після того тебе беруть на нормальні ролі. А в маленькому театрі є набагато більше шансів грати в головних ролях, зробити щось більше. Ти тут весь як на долоні, тебе бачать, ти постійно граєш.
 

У мене завжди є…

 

Акторство рятує від усього, від того, що у тебе немає грошей, немає кохання, хтось помер… воно лікує. Лікує тим, що ти працюєш і не про що не думаєш, відволікаєшся. Я приходжу в театр і всі проблеми залишаю за дверима. Тут ти на інше налаштований, живеш ніби зовсім іншим життям. Театр є моїм домом, я знаю, що можу прийти сюди у будь-якому настрої і все одно буду працювати. Не залежно ні від чого, театр у мене завжди є.

Стрибати понад себе

 

Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу. Ось Ромі в«Жінці з минулого» є сильним проявом мене. Але це була дуже важка роль. Коли ми її робили, ми взагалі не знали, якою вона може бути. Сам Шеммельпфенніг, драматург, казав, що у нього ніхто з актрис не зіграв цю роль, а їх було дуже багато — в Німеччині ця вистава давно йде. Шеммельпффеніг сподівався, може, Богомазов зробить таку Ромі, як треба. Він мав приїхати на прем’єру, але не вийшло, бо вона постійно відкладалася. Я тоді злякалась — це дуже велика відповідальність. В моєму житті все завжди співпадало так, що завжди діставались саме ті ролі, які були найважчими і найдужче мені подобались. Так мене життя постійно змушує стрибати понад себе.

 

«Вільна сцена»

 

До Богомазова я потрапила дуже смішно. Так сталося, що я жорстко порвала з харківським театром, я хотіла перспективи, я не хотіла бути якимось третім чи п’ятим грибом в шостому ряді. І я дуже швидко переїхала до Києва. Одразу, звісно, ніхто мене не хотів брати на роботу. Я вирішила не прослуховуватися в національні театри, ані в театр ім. Лесі Українки, ані у театр ім. І. Франка. Хотілося працювати в ТЮЗІ, мені сподобався цей театр, до того ж, там працювала мамина однокурсниця Чайковська Валерія Вікторівна. І я попросила її допомогти влаштувати прослуховування, але нічого за мене не казати — я хотіла досягнути всього сама. Там я дуже сподобалася, але в ТЮЗ напередодні набрали до біса акторок. Ще мені дуже імпонував театр на Лівому березі. Там я теж прослуховувалась. Так сталося, що на Лівому березі я показувала п’ять уривків, і вони всі були різні. Це був липень 2005-ого і мені сказали, що матимуть мене на увазі.

 

З подругою ми вирішили починати з маленьких театрів. Пішли на прослуховування в «Колесо». І там мене одразу взяли. Пообіцяли головну роль в «Місяці на селі», але тільки в серпні. Театр йшов у відпустку і я мала місяць на роздуми. Отже, все добре: на ставку мене беруть, в театрі я працюю. Що це за театр, я не знала, але піти завжди можна. Потім я продовжила прослуховуватися за компанію з моєю подругою — її якось ніде не брали. І був один день, в якому умістилося дуже багато прослуховувань, серед них і прослуховування у «Вільній сцені». Мені хтось розповідав, що цей театр — взагалі секта.

 

На прослуховуванні я не хвилювалась — а навіщо, я ж не прослуховувалась, уже була в театрі, і прийшла лише допомогти подрузі, бо ми у парі виступали. На прослуховуванні сиділи люди, і чомусь усі босі. Перед виступом я повідомила Дмитра Михайловича, що на мене можна і не дивитись, бо я не прослуховуюсь. «Як це не прослуховуєтесь, що це означаэ?!» — спитав Богомазов. Я пояснила, що вже влаштувалася в інший театр. Ну то хай буде, показуємо один уривок, інший. А потім він знову мене питає, як можна не прослуховуватися? А ми вже спізнювалися на наступне прослуховування, вибачились тільки хотіли йти, як Богомазов зробив перерву, щоб з нами поговорити. Думаю, ого, заради нас перерву зробили. Ситуація повторюється: мою подругу не беруть, беруть мене. І тут я починаю ламати голову, бо ж якось Дмитро Михайлович приїздив до Харкова, де починав робити «Гамлета». Це потім так сталося, що Гамлета Жолдак поставив — щось там не порозумілося. А я пам’ятаю, як приходила до нього на проби — хотіла Офелію грати. До того ж, усі мої знайомі почали казати, що Богомазов дуже цікавий режисер і що це маленький театр — будуть самі головні ролі, і «Вільна сцена» точно краща за «Колесо». І я обрала цей театрик — ось так мене привело сюди, можливо, провидіння.

Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво. Є все ж таки люди, хай 30–40 чоловік, які приходять в наш маленький театрик і дивляться, отримують задоволення, щось собі відкривають. Для них я і працюю.